На новий шлях. Чому я не хочу вертатися до СРСР?
(By Ivan Bahrianyi)
Read Ebook | Size | 20 MB (20,079 KB) |
|---|---|
| Format | |
| Downloaded | 570 times |
| Last checked | 7 Hour ago! |
| Author | Ivan Bahrianyi |
Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві й громадянстві першої половини й середини ХХ ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним в еміграції, в діаспорі його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних.
Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер опубліковано його кілька романів, за його творами ставляться фільми, з’являються дослідження про нього. Актом справедливості й визнання (хоч запізнілого) стало присудження йому посмертно, в березні 1992 року, найвищої відзнаки нашої країни — Державної премії України імені Тараса Шевченка.
Отже, Іван Багряний на сьогодні вже не є постаттю невідомою для читача в Україні. Однак нагадаємо деякі найзагальніші відомості про його життя і творчість. Іван Багряний (справжнє прізвище — Іван Лозов’ягін з роду Лозов’яг; псевдонім обрано, як припускають, під впливом захоплення творами Миколи Хвильового — в текстах його улюблений епітет «багряний» виражав революційно-романтичне поривання) народився 2 жовтня 1906 року в м. Охтирці. Деякий час навчався в Київському художньому інституті. Писати почав ще у школі, рано розпочав і систематичну літературну діяльність. Належав до літературного об’єднання «Марс» ( Майстерня революційного слова), яке обстоювало засади професійної кваліфікованості й намагалося чинити опір вульгарній партійній політизації літератури. Членами «Марсу» були Є. Плужник, Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, Б. Тенета, Д. Фальківський, М. Івченко, Г. Косинка, В. Підмогильний, Я. Савченко, Я. Качура — письменники дуже не схожі між собою, але майже всі яскраво талановиті; й майже всі вони були репресовані ще на початку 1930-х років.
Іванові Багряному було лише 25, коли його заарештували (1932 р.; про обставини арешту, перипетії життя тих літ і ранню творчість докладно розповіли Дмитро Нитченко-Чуб у книжках «Люди великого серця» і «Від Зінькова до Мельбурна» та Григорій Костюк у «Зустрічах і прощаннях»). Але молодий поет устиг уже засвідчити свій небуденний хист збіркою віршів «До меж заказаних» (1929); поемою «Монголія» (1927), в якій образ далекої азіатської країни постав не у звично-екзотичному, а швидше в історіософському плані, а контраст величного минулого й жалюгідного сьогодення містив для українського читача прозорі алюзії; поемою «Аве Марія» (1929) з гімном бунтарству й запереченням духовного рабства (теж досить небезпечний на ті часи пафос); історичним романом у віршах «Скелька» (1930), який постав на основі місцевих народних переказів і «антирелігійна» спрямованість якого була формою викриття експансії російської православної церкви, її колонізаторської й русифікаторської ролі в Україні.
Певно, саме неординарний характер творчості привернув увагу чекістів до молодого поета, як і його незалежна вдача та приналежність до запідозреного в нелояльності «Марсу». А втім, під підозрою була вся українська інтелігенція. У всякому разі, Багряному інкриміновано його ймовірні погляди, як видно з його «Свідчень про свою контрреволюційну діяльність» (назву таким документам давали самі чекісти), що їх вперше опублікував у «Літературній Україні» (від 6 лютого 1992 року) дослідник творчості Івана Багряного Олександр Шугай. У цих зізнаннях Іван Багряний так викладає свої «ще не зовсім сталі» переконання:
«1) Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мусять бути національними не тільки за формою, а й за змістом. Я — український письменник.
2) Національну політику розв’язано не досить вдало, вірніше, в цій справі багато перекручень, як-от: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть у націоналізмі. Потім російській культурі надається перевага й створено для неї кращі умови, за рахунок нашої російська культура домінує. Ми в неї в давній залежності.
3) В своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву...»
І ще: «Протягом 29-30, 31 та 32 рр. погляди мої змінилися лише в той бік, що стали сталішими та поширилися на іншу ділянку нашої дійсності. Так, я вважав, що ми скривджені й економічно, що, мовляв, багато віддано, а мало за те маємо»...
Неважко побачити, що, незалежно від того, чи це добровільні свідчення, чи вимушені, чи самим слідчим писані, — вони відбивають настрої мислячої частини української інтелігенції, коло тем і уявлень, популярних в Україні 20-х — початку 30-х років, і саме тих, яких боявся режим і яких дошукувалися репресивні органи.
Арешт і засудження не паралізували вольової вдачі Івана Багряного. Судячи з усього, він не був заляканою безмовною жертвою, а, наскільки це виявилося можливим за різних ситуацій, вів ідеологічний і психологічний двобій зі своїми переслідувачами — слугами системи (відлуння якого — і в пізнішому романі «Сад Гетсиманський», де вгадується й особисто пережите), тікав із заслання, дістав новий строк. Взагалі, все його життя сповнене дії, ризику і драматичних пригод, що відбилися і в його творчості. Тут треба згадати і про фатальну недугу — туберкульоз легенів, яку він дістав чи то в тюрмі, чи то на засланні й яка переслідувала його до останніх днів, укоротивши віку.
Вийшовши на волю в перші дні війни, опиняється під німецькою окупацією, намагається віддатися національно-культурній роботі, але, не бачачи умов для цього і пересвідчившись у геноцидному для українського народу характері фашистського «визволення», знаходить шлях до українського підпілля, де працює в референтурі пропаганди, пише пісні, статті, малює карикатури та плакати, бере участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та у вироблені програмових документів, зорієнтованих на об’єднання всіх незалежницьких сил та подолання впливу тоталітарних і авторитарних ідеологій, на поворот до демократичної політичної концепції.
В еміграції, живучи переважно в Німеччині, Іван Багряний виявив велику творчу енергію в широкому інтелектуальному і громадянському діапазоні — як поет, романіст, публіцист, політичний мислитель і діяч, організатор політичного життя. (До речі, саме він був ініціатором і організатором видання українського перекладу «Колгоспу тварин» Орвелла — під таким заголовком вийшла славетна сатира-антиутопія. Це був перший переклад її чужою мовою; ювілей цього видання недавно відзначив «День», а особливо варто відзначити заслугу Багряного.) З-під його пера виходили поезії, частина яких об’єднана в збірці «Золотий бумеранг» (1946; ця збірка дала підставу Ю. Шереху-Шевельову поставити ім’я автора поряд з Уласом Самчуком, як двох найвидатніших письменників української еміграції); романи «Тигролови» (1944, друга редакція — 1946—1947), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Антон Біда — герой труда» (поетична сатира, 1956), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п’єси — «Морітурі», «Генерал», «Розгром» та інші твори.
Однією з головних тем творчості Івана Багряного було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів — тут він використав багатий матеріал особистих вражень. Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм більшовицької влади. Юрій Шерех-Шевельов назвав його «справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці» і спростував тезу про Солженіцина як першовідкривача цієї теми: роман Багряного з’явився набагато раніше за твори останнього. Критик говорить про «разючу подібність» «Саду Гетсиманського» та «Архіпелагу ГУЛАГ» (попри більшу масштабність останнього), а водночас зауважує, що «брак сприятливої кон’юнктури 1950 року супроти 1970-го і класичне українське невміння виходити поза своє гетто спричинилося до того, що роман Багряного не здобув і одної тисячної частки тієї популярності, якої осягла документальна епопея Солженіцина».
І все-таки саме романи Багряного — «Тигролови» й «Сад Гетсиманський» — стали тими, що були перекладені англійською та деякими іншими мовами і здобулися на певний резонанс на Заході.
Багатьма європейськими мовами був перекладений і його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?», що мав великий розголос серед української еміграції та у світі. Це — один із шедеврів багатогранної й темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольних змагань.
Памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» був відповіддю на облудні заклики радянської пропаганди й на безсоромні дії західних урядів, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР — прямо в концтабори. Це була відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта — перебування у вільному світі — для боротьби за її свободу. Це був і гіркий докір західній громадськості, яка в більшій своїй частині сліпо не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму або й, загіпнотизована сталінською пропагандою, вороже ставилася до втікачів із СРСР як до нібито фашистських «колабораціоністів».
У цьому памфлеті Багряний, зокрема, писав:
«Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої великі гріхи перед своєю Вітчизною?
Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю.
Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де ти родився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.
Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вічизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік у федерації, званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти моєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.
Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатися до неї.
Чому?
Бо там більшовизм.
Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно».
І далі, розповівши «страшну правду про тамтешній світ», Іван Багряний закінчує свій пристрасний памфлет — заклик до людської совісті й розуму — такою відчайдушною пропозицією:
«Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялося там, на одній шостій частині світу, за китайським муром.
Нам світ може не повірити. Добре!
То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, утікачів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних.
Нехай нам влаштують суд.
Але на такий суд Сталін не піде!
Ми того суду не боїмося, але він його боїться — «сонцюподібний», «батько народів», «наймудріший із мудрих», «найдемократичніший із демократичних» боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом»...
Полум’яний памфлет Івана Багряного, його пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції (як і інших народів) у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння, стає в 1940-ві роки одним із тих документів, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб», — а водночас це був і початок деміфологізації сталінського режиму.
В еміграції у ФРН Іван Багряний розгорнув активну політичну та організаторську діяльність, спрямовану на консолідацію українських патріотичних сил, на вироблення реалістичної й демократичної політико-ідеологічної платформи, — і це знайшло відбиття в його рясній публіцистичній, журналістській продукції.
Разом із Г. Костюком, С. Підгайним та іншими Багряний створив Українську революційно-демократичну партію (УРДП), яку очолював від 1948 року до своєї смерті 1963 року, та був ініціатором створення Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ).
УРДП ставила своєю метою боротьбу за незалежну демократичну Україну, орієнтуючись на всі трудові та національно свідомі елементи в самій УРСР, — і це була принципово акцентована орієнтація, що вимагала змін в ідеології українського визвольного руху. Одна з найчисленніших, з чималим інтелектуальним потенціалом, УРДП багато зробила для еволюції політичної думки української еміграції в бік європейські зрозумілого демократизму, хоч і залишила місце для стереотипів революційності та класовості, що пояснювалося саме апеляцією до реалій УРСР. Реалістичність і динамізм політичного мислення Івана Багряного, його ентузіастична постава забезпечили йому послідовників у всіх країнах розселення української політичної еміграції. Газета «Українські Вісті», яку він заснував, яку провадив і яка, за його словами, була «трибуною нової з-підрадянської робітничо-селянської еміграції, бідної матеріально, але сильної духом», понад півстоліття залишалася однією з найкомпетентніших українських газет у діаспорі.
Іван Багряний поєднував ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників, селян, трудову інтелігенцію. В цьому він був близький до Микити Шаповала — діяча і теоретика українських соціалістів-революціонерів у першій половині ХХ століття.
Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії (тепер, до речі, активно відроджувані), Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ».
Завданням своєї партії Іван Багряний вважав — стояти на грунті цієї ширшої народної правди: «Це завдання ми завжди маємо на оці, і в ім’я його здійснення можемо витерпіти які завгодно нападки й провокаційну шамотню супроти нас усіх тих, хто жахається слова «марксизм», «матеріалізм»... і готує розправу кулею і шибеницею» («Наші позиції», 1948, ч. І, с. 27-28).
У життєвому грунті українського національного руху (а не в елітаристських теоріях) та в його масовому характері І. Багряний вбачав запоруку перемоги і причину страху червоних імперіалістів перед Україною: «Тим застрашливим для радянських імперіалістів фактом є факт, що носієм ідеї самостійної, вільної, суверенної України сьогодні є вже не пара десятків «інтелігентів», аматорів старовини й фольклору, нікому не шкідливих, а є тим носієм ідеї самостійної, незалежної України українське робітництво й селянство, український трудовий народ» («Українські вісті», 29 травня 1952 р.). Тут була, певно, оптимізація ситуації та настроїв в Україні, але саме настановлення на внутрішні сили українського народу і резерви органічного розвитку українського суспільства — слушне й виправдане.
Як одне з найважливіших завдань І. Багряний завжди висував: «Об’єднати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину українську цілість». У зв’язку з цим поставала проблема міста. Ось що говорив він про це на ІІІ з’їзді УРДП: «Проблема міста — це проблема панування в Україні. Радянська і взагалі російська політика спрямована на роз’єднання українського робітництва й селянства, на відчахнення міста з національного українського комплексу й радикальне його зросійщення».
Ця теза — складник постійної боротьби І. Багряного з українським шовінізмом та його політичними модифікаціями в еміграційних колах. І він робить висновок: «Ми мусимо протиставити російській політиці, як також і політиці рідних українських недорік, політиці роз’єднання — політику зв’язування, об’єднання, злиття в єдину цілість, бо ця єдність усіх елементів українського суспільства нам потрібна конче як найважливіша передумова в боротьбі з могутнім ворогом. Щоб об’єднати всі соціальні й національні елементи українського народу в єдину націю, щоб щільно поєднати місто з селом, мусимо написати на своєму щиті великий девіз не расового, а територіального патріотизму» (Знов-таки: те, що Багряний висував понад півстоліття тому гіпотетично, сьогодні постало перед Українською державою як першочергова потреба!)
З чого може випливати такий патріотизм? З реальних життєвих інтересів українського народу. На думку І. Багряного, хоч українські трудові маси «становлять собою грунт, абсолютно не сприйнятливий для ідеології вузько націоналістичного розуміння», вони «абсолютно сприйнятливі для ідеї української держави». Для того, говорить Багряний, є передумова, «сильніша за сумнівну «расовість», за «націоналізм» чи «шовінізм». Це — риса, «властива однаково місту й селу й яка їх єднає, визначаючи по-справжньому національну приналежність як зросійщених робітників, так і байдужих до «націоналізму» українських селян,.. так і всіх засимільованих, врослих в український грунт, в українське виробництво, в український виробничий процс росіян, жидів, греків та інших. Риса ця — єдність, спільність соціальних і політичних інтересів, нерозривно зв’язаних із територіально-державними інтересами України, що в сукупності й творять нині національні інтереси цих людей».
Він спростовує думку про те, що робітництву байдуже до ідеї самостійної України. Як робітництво, так само й усе населення «за самостійну Україну буде боротися, але лише за таку, в яку віритиме, що в ній йому буде вільніше й краще жити. Бо це населення бачило вже кілька «Україн», в тому числі «Україну» Микити Хрущова й Еріха Коха».
Житиме та Україна, в якій будуть забезпечені інтереси українського народу. «А ті інтереси: Влада! Земля! Заводи і фабрики і всі блага! І свобода. Свобода порядкувати на своїй землі в своїх інтересах».
Це сказано в 1948 році. Понад півстоліття тому. Понад півстоліття тому були виголошені та розвинуті й інші думки, які становили основу цілісної політичної концепції Івана Багряного. Тоді, здавалося б, мало було підстав для такого оптимізму (хоч і драматичного) щодо майбутньої долі України. Але знання українського життя, органічний заряд національної енергії й віра в творчий потенціал українського народу надали політичному мисленню Багряного тієї провісницької прозірливості, яка мала б вразити сучасного уважного читача. Адже — попри деякий теоретичний еклектизм та інерцію народницько-соціал-революціоністської (а почасти й укапістської) фразеології, попри деякий анахронізм політичної риторики — багато його провіщень справдилося, а чимало його принципових положень зберігають і сьогодні свою вагу та актуальність.
Тим парадоксальнішим є той факт, що здобутки політичної думки Івана Багряного не були належною мірою затребувані ні в минулому, в діаспорі, ні досі, в незалежній Україні. Прикро дивитися, тривожно бачити, як і в наш час національно-демократичні сили робили помилки, які вже губили Україну й від яких ще півстоліття тому застерігав Іван Багряний: відрив національно-політичних завдань від соціально-економічних, в результаті чого ініціативу захисту життєвих інтересів трудящих перехоплювали необільшовики (щоправда, лише на рівні облудних гасел і мітингової гри, але це дуже небезпечна гра); недостатність державницького, інтегруючого розуміння політичної нації, поверховий підхід до складнощів мовного питання, який дає можливість ворогам української незалежності використовувати його для розколу українського суспільства, та ін.
Громадянський темперамент Багряного не вміщався в річищі суто художньої творчості й проривався в поезії та прозі — політичними деклараціями та політичною сатирою. (Згадаймо хоча б поетичний цикл «Каїнам, хамам і провокаторам, мертвим, живим і ще не народженим, в Україні і поза Україною сущим» — з характерним, так інтимно пережитим епіграфом з Олеся: «Свої серця нам виривали, чужі тесали нам хрести».) Зате й навпаки — в його публіцистиці на ідеологічні конструкції та логічні викладки лягає печать емоційності та поетичного візіонерства, не кажучи про стилістичну багатобарвність і часом «світіння» слова.
Загалом же публіцистичний доробок Івана Багряного являє надзвичайний інтерес і, як уже говорилося, багато в чому повчальний і не втратив своєї актуальності. Не всі, напевно, погодяться з поглядами автора, часом висловленими в запалі полеміки (та в цьому й немає доконечної потреби), але, поза сумнівом, кожному можуть дати неабиякий імпульс для роздумів, для порівняння двох уже досить віддалених один від одного періодів нашої та світової історії й висновків про минуще і стале в ній, про динаміку суспільно-політичних процесів та критерії їх оцінки, про пошукування інтелектуального «ключа» до них.
Зокрема тим читачам в Україні, тій частині молоді, в уявленні якої, через необізнаність, уся ідеологія українського національно-визвольного руху зводиться до праць Д. Донцова та його прихильників і послідовників, не зайве буде ознайомитися і з іншими концепціями.
Водночас публіцистика Івана Багряного є квінтесенцією національної гідності й суверенності, обстоювання повноти національного буття. Вона подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму — як у його популярно-вульгарних формах, так і в «прогресистських» та «інтелектуалістських». В силове поле політичної думки Багряного входив і широкий спектр фактів та процесів світового політичного життя.
Соціалізм, комуністичну ідеологію Іван Багряний знав не збоку, як щось чуже й далеке, — він внутрішньо пережив її, вижив, відродився з неї, очистився — тому судив про неї глибше, точніше і справедливіше, ніж інші, від початку до неї далекі; тому бачив її «зсередини»; тому міг давати прогнози, що справджувалися. А його викриттям додавав сили гнів за спаплюжені надії мільйонів, які були повірили фальшивим богам, гнів і біль за знищене українське відродження.
У памфлеті «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» Іван Багряний писав:
«Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне, як щез фашизм німецький.
Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості».
Нині Іван Багряний вертається в Україну. І стверджуються горді слова, викарбувані на його могилі:
Ми є. Були. І будем Ми!
Й Вітчизна наша з нами.
Іван ДЗЮБА”
